Заповіт – особисте розпорядження фізичної особи стосовно власного майна у разі своєї смерті.
При спадкуванні за заповітом, перехід прав та обов’язків спадкоємців і розподіл спадщини між спадкоємцями залежить від письмової волі заповідача яку він вказав у заповіті посвідченому нотаріусом.
Заповіти можуть складатися однією особою чи подружжям.
Заповіти можуть бути звичайні, секретні та заповіти за участю свідків.
Заповіт може складатися на все майно або тільки його частину.
Кількість спадкоємців за заповітом може бути різною.
Існують певні загальні вимоги до складання заповіту — зміст заповіту не може суперечити статті 203 ЦКУ, а форма заповіту має відповідати вимогам статті 1247 ЦКУ.
Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт, скласти новий заповіт або внести зміни до складеного раніше.
Кожен новий заповіт скасовує попередній.
Заповідач, вчиняючи зазначені дії (складання заповіту, скасування заповіту, зміна змісту заповіту), зобов’язаний повідомляти про це спадкоємцям.
Найкращий варіант, коли сумлінний заповідач може оголосити заповіт публічно — повідомити за життя, кому і яке майно він заповідає. Але трапляється і так, що заповіту вже після смерті випадково знаходять серед інших паперів. І невідомо, які «сюрпризи» чекають на спадкоємців. Тому про існування заповіту спадкоємцям бажано знати наперед.
Хто є спадкоємцем за заповітом
При наслідуванні за заповітом заповідач сам визначає, хто буде його спадкоємцем, а хто ні. При цьому зовсім неважливо, у яких родинних зв’язках знаходяться спадкодавець та спадкоємець.
З цього приводу законодавство (зокрема, частина 2 статті 1235 ЦКУ) гласить таке: «Заповідач може без вказівки причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому випадку ця особа не може отримати право на спадкування».
Але є певна категорія осіб, яких заповітом не можна позбавити спадщини.
Частина 3 статті 1235 ЦК: «Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Дія заповіту щодо осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини».
Відповідно до статті 1241 ЦКУ це:
малолітні діти спадкодавця;
неповнолітні діти спадкодавця;
повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;
непрацездатна вдова (вдівець);
непрацездатні батьки спадкодавця.
Кожен із них успадковують «незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала кожному з них під час наслідування за законом (обов’язкова частка)».
При цьому розмір обов’язкової частки у спадок може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають важливе значення.
Таким чином, законодавство у статті 1241 ЦКУ захищає тих, хто не може сам про себе подбати.
При визначенні обов’язкової частки у спадщині зараховується все майно спадкодавця: вартість речей звичайної домашньої обстановки та побуту, вартість заповідальної відмови, встановленої на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.